Педагогам

 

Стилі та моделі педагогічного спілкування

Професія учителя одна з самих шанованих, почесних і відповідальних професій. Успіх педагогічної діяльності багато в чому залежить: від комунікативних здібностей учителя, від його уміння налагодити правильні взаємини з дітьми.

Спілкування – це міжособистісна та між групова взаємодія, основу якої становить пізнання один одного  і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками).

Педагогічне спілкування — система соціально-психологічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована на створення оптимальних  умов для спільної діяльності.

Для цього педагогові потрібно уміти: оперативно і правильно орієнтуватись в постійнозмінюваних умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності. Професійне педагогічне спілкування передбачає високу його культуру, яка засвідчує вміння педагога реалізувати свої можливості у виборі певного стилю педагогічного спілкування.

Стиль педагогічного спілкування - усталена система способів і прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії з учнями, їхніми батьками, колегами по роботі.

Напевно, практично кожному з нас доводилося спостерігати таку картину: два зовсім однакові класи, але в одному «усі ходять по струнці», а в іншому навіть і не зрозуміти, «хто є хто»: де вчитель, а де діти.

Із цією проблемою пов'язані різні стилі педагогічного спілкування.

Авторитарний стиль керівництва серед педагогів традиційний (чітка батьківська позиція за Е. Берном) і, на перший погляд, найефективніший. Нас самих виховували у школі, у сім'ї, тому тяжіння до таких ме­тодів закладене в нас дуже глибоко. Учитель авторитарний, образно говорячи, застібнутий на всі ґудзики.

Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічує його самостійність та ініціативу. Авторитарний вчитель самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує учнів. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування - наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за таких обставин звучить як докір: “Ти добре сьогодні відповідав. Не чекав від Тебе такого”. А реакцією на помилки учнів часто бувають висміювання, різкі слова. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу і відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість.

За авторитарного стилю спілкування вчитель сам вирішує всі питання життєдіяльності класу, визначає кожну конкретну мету, виходячи з власних установок; суворо контролює виконання будь-якого завдання і суб'єктивно оцінює досягнуті результати. Цей стиль керівництва є засобом реалізації тактики диктату та опіки і в разі протидії школярів владному тиску вчителя веде до конфронтації.

Ліберальний стиль протилежний автори­тарному, хоча в основі його — теж саме — слабкість «я», почуття неповноцінності (дитяча позиція за Е. Берном), але «Я» та­кого вчителя у своїй слабкості агресивне, ліберально-пасивне. Такий учитель не знає себе, його «Я» — сліпе, тому він не вірить собі, боїться себе, боїться бути собою і брати відповідальність, не сформований як осо­бистість. Це дитина серед дітей. Він заробляє дешеві позитивні емоції від учнів спочатку, але їм швидко набридає, і вони «сідають йому на голову», керують ним, принижу­ють — результати його роботи низькі.

Причому серед цих учителів є розумні, інтелектуально багаті фахівці-предметники, які досягли високого рівня знань, але не здатні зрозуміти психологію дітей, їм бра­кує умінь взаємодії з колективом дітей і з людьми взагалі.

Ліберальний (поблажливий, анархічний) стиль спілкування характеризується прагненням педагога не брати на себе відповідальності. Формально виконуючи свої обов'язки, учитель, що обрав такий стиль, намагається самоусунутися від керівництва колективом школярів, уникає ролі вихователя, обмежується виконанням лише викладацької функції. Ліберальний стиль є засобом реалізації тактики невтручання, яка ґрунтуєте ся на байдужості і незацікавленості проблемами шкільного життя. Наслідки такої позиції вчителя - втрата поваги школярів і контролю над ними, погіршення дисципліни, нездатність позитивно впливати на особистісний розвиток учнів.

 

Як почуваються діти при такому керів­ництві? їм неприємно, вони розуміють не­нормальність відносин між ними й дорос­лим. Такого вчителя не поважають. Його внутрішній стан не можна назвати нормаль­ним. Він часто й не підозрює, що, заграю­чи з дітьми, перебуваючи з ними начебто нарівні, не одержує позитивного зворотного зв'язку і стоїть на грані психічного зриву, ненавидить дітей і професію.

Цей стиль — найважчий для корекції, ви­ростити «Я» на слабкому фундаменті — зав­дання не з легких.

Демократичний стиль — це стиль сильної, впевненої в собі особистості (позиція «Дорос­лий — Дорослий» за Е. Берном), яка любить і поважає себе й дітей, наближається до них і розуміє. Такий учитель будує своє спілку­вання з дітьми, не занадто опускаючись до їхнього рівня й не вивищуючись над ними. Він намагається підняти їх до спілкування на рівних — наскільки це можливо для віку й індивідуальності учня. Це складно, і щасли­вий той учитель, який уміє так керувати, який досяг цього свідомо або має природний дар. «Я» такого вчителя по-справжньому силь­не, а тому — відкрите.

Демократичний стиль спілкування передбачає зорієнтованість учителя на розвиток активності учнів, залучення кожного до розв'язання спільних завдань. В основі керівництва - опора на ініціативу класу.

Демократичний стиль є найсприятливішим способом організації взаємодії педагога і школярів.

Педагогічне спілкування має свою систему стилю, особливості яких залежать від обставин та індивідуальних характеристик його учасників. Спілкування на підставі захоплення спільною творчою діяльністю. Головним є активно-позитивне ставлення до учнів, любов до справи, до співрозуміння.

  Психологічна компетентність педагога у роботі з агресивними підлітками

Агресивні діти — це діти з особливостями індивідуальної поведінки, що містить у собі дії, спрямовані на завдання фізичної або психологічної шкоди іншій людині.

Агресивність у поведінці дитини зумовлена анатомо – фізіологічними особливостями віку, тобто біологічними причинами, але дуже часто до них приєднуються соціальні причини.

Психолог Е. Фромм поділяв агресію на «злоякісну» — «пристрасть до абсолютного панування над іншою живою істотою і бажання руйнувати» — і «доброякісну» — «поводження, пов'язане з обороною та відповідною реакцією на загрозу».

Найчастіше спостерігається доброякісна агресія, що виявляється як псевдоагресія й оборонна агресія. До псевдоагресії відносять ненавмисну агресію й агресію як самоствердження.

Ненавмисна агресія — це випадкове завдання шкоди людині. Досить поширеними є випадки, особливо в молодшому підлітковому віці, коли хтось когось штовхнув або вдарив випадково, ненавмисно. При цьому якими б не були наслідки цих випадків, їх наявність свідчить лише про те, що підліток розгальмований, надмірно збудливий. Він не відчуває меж дозволеного в грі або витівці й у результаті змітає на своєму шляху геть усе.

Агресія як спроба самоствердження проявляється у виборюванні певного місця в групі (з одного боку, цінується групою, а з іншого — дає відчуття захищеності та права на безкарність з боку тієї ж групи) і в спілкуванні з дорослими (батьками, учителями). У навчанні підліток ніби «відпрацьовує» зароджувані лідерські тенденції, стаючи ситуаційним лідером, у якого є підлеглі, що слухаються його розпоряджень. У спілкуванні зі старшими підліток демонструє протест проти фальші, яку підлітки відчувають з боку дорослих людей.

Специфічна особливість оборонної агресії полягає в тому, що вона супроводжується гнівом. А гнів — це реакція дитини на порушення значущої для неї системи життєвих цінностей, які для кожного можуть мати свої специфічні ознаки. Для когось значущим може бути факт фізичної образи, для іншого — образливе слово, для третього — заборона чого-небудь тощо. У результаті підліток починає бурхливо протестувати. Слід враховувати, що ці реакції мають чіткий зв'язок з типом вищої нервової діяльності. Слабкий, астенічний підліток заплаче, замкнеться в собі, а сильний, стенічний за своїм психотипом учень кинеться давати здачі.

Цікаво відзначити, що на думку психотерапевта В. Оклендера, агресивне поводження пов'язане насамперед з оточенням, а не з внутрішніми спонуканнями дитини, з її внутрішнім прагненням учинити так, а не інакше. Він вважав, що саме оточення (а не внутрішні труднощі) провокує дитину; якщо їй чогось і бракує, то це здатності впоратися з оточенням, що викликає в ній почуття страху і гніву. Дитина, у свою чергу, не знає як упоратися з почуттями, які породжує в ній це недружнє оточення. Іноді дитину сприймають як агресивну, якщо вона просто виявляє свій гнів. Тому, відзначає В. Оклендер, навчання культурних норм вираження гніву є профілактичним заходом і способом роботи з агресивними дітьми.

Агресивну поведінку не можна вважати прямим проявом гніву, це, швидше за все, спроба уникнути прояву щирих почуттів.

Психологи виділяють ще один вид дитячої агресії — інструментальну агресію, що має певну мету: забезпечити, дістати необхідне або потрібне. З цим потрібним виникають чималі проблеми, тому що потрібне схоже на бажане. А сфера бажань підлітків настільки широка різноманітна, що часом умовами її обмеження є лише нестача фантазії дитини. Через це величезні труднощі виникають у батьків розпещених підлітків, кожне «хочу» яких має бути виконане будь-що. Звичайно, такі діти агресивно налаштовані, якщо хтось заважає їм отримати предмет їх бажання.

Робота з агресивною дитиною має проводитись переважно у двох напрямах.

По-перше, необхідний пошук позитивних способів приборкання гніву.

Дослідники виокремлюють чотири фази такої роботи:

- надати підліткам практично прийнятні методи для вираження прихованого гніву;

- допомогти їм підійти до реального сприйняття почуття гніву, який вони можуть стримувати;

- дати можливість встановити прямий вербальний контакт з почуттям гніву: нехай скажуть усе, що бажають, тому, кому потрібно;

- обговорювати з ними проблему гніву: що змушує їх гніватися, як вони це виявляють і як поводяться в цей час.

По-друге, дорослим, які перебувають поряд з агресивною дитиною, необхідно пам'ятати, що виникненню й закріпленню в дітей агресивної поведінки сприяє особиста агресивність дорослих. На агресію ніколи не можна відповідати агресією, дорослий повинен показати дитині приклад конструктивного розв'язання конфлікту. За агресію не можна суворо карати, тому що це закріплює негативні форми поведінки, але й потурати агресії підлітка також не можна.

Необхідно звернути увагу педагогів на необхідність уважного, терпимого ставлення до таких підлітків, спонукати вчителів морально підтримувати дітей, зміцнювати віру у свої сили. Допомога фахівців психологічної служби у формі соціально - психологічного супроводу (семінарів, консультацій, тренінгів) сприятиме успішній взаємодії з агресивними підлітками. Головне в цій роботі - навчити вчителя регулювати свої емоційні стани.

Уміння регулювати свої емоційні стани пов’язане з умінням володіти собою, своїм голосом, мімікою, жестами. Емоційна саморегуляція полягає в системі розумових дій, спрямованих або на активізацію якихось емоційних процесів, або на їх гальмування, стабілізацію. Вчитель повинен уміти не відповідати агресією на агресію, зберігати емоційний тон у конфліктних ситуаціях. До підлітка, який поводиться надто агресивно й заважає іншим, доцільно використати техніку «тайм-аут» - видалення його з групи, що лишає його можливості отримати додаткове підкріплення (увага однолітків, престиж у їхніх очах, почуття своєї значущості).

Прийомами негативного підкріплення є «гіперкорекція» і «штраф» (договір про порушення і розмір штрафів, підліток відновлює порушений ним порядок, приносить вибачення, бере на себе роль контролера за порядком). При агресивній поведінці варто використовувати метод позитивного підкріплення такий як «жетонний метод» (за позитивну поведінку підліток отримує жетони, які він може обміняти на певні привілеї, при порушенні поведінки жетони забираються у відповідності з важкістю вчинків) тощо.

У відносинах із агресивними учнями вчителям особливо важливо усвідомлювати переваги й недоліки таких способів вирішення педагогічних конфліктів, як «придушення», «поступки», «співпраця».

Перші два способи поведінки в конфлікті з агресивними дітьми є досить не конструктивними й негативно впливають на атмосферу в групі. Використовуючи спосіб «співпраці», вчитель покращує свої відносини із агресивним підлітком, знижує його агресивність, нормалізовує психологічну атмосферу в колективі.

У спілкуванні з агресивними дітьми потрібно виявляти чималу стриманість та терпіння, пам'ятаючи, що забіяки, тероризуючи інших, самі страждають від власної упертості, гнівливості та дратівливості. Почуття провини, порушення душевної рівноваги, незадоволеність не проходять в агресивних дітей, навіть якщо їм удається на когось вилити свої негативні емоції. Таким дітям необхідно дати зрозуміти, що дорослий (учитель, батьки, психолог) — їхній союзник у вирішенні внутрішніх проблем.

Агресивні діти повинні переконатися, що їх люблять, а їхні вчинки псують враження про них, до того ж не приносять їм полегшення. Необхідно тактовно і послідовно навчати дитину самоконтролю, внутрішньої зібраності і стриманості.

Перевести активність агресивної дитини в конструктивне русло допоможе вивчення її інтересів і схильностей. Поступове ускладнення завдань, що вимагають рішучості, сміливості, енергійності реакції, дасть змогу відвернути дитину від «з'ясування відносин» і переключити на організацію спільної діяльності, успіх якої залежить від уміння співпрацювати з іншими. Варто налагодити систематичне спілкування з родиною агресивної дитини з метою вивчення властивого їй стилю емоційно-ціннісних взаємин і координації зусиль учителів і батьків щодо єдиної виховної тактики.

Психологія стресу та способи боротьби з ним

Поняття стресу

Перше визначення стресу дав канадський вчений Ганс Сельє. Він вважав, що стрес – це все те, що призводить до швидкого старіння організму і спричиняє хвороби.

В англійській мові стрес означав натиск, напругу. Під стресом слід розуміти сукупність захисних реакцій організму, які виникають в організмі людини і тварини у відповідь на вплив різних несприятливих факторів.

У цілому серед поглядів на стрес домінує думка, що він є емоційною (або) фізіологічною реакцією на впливи навколишнього середовища, певні події.

Несприятливі події (стресори) зумовлюють реакцію стресу, при якій організм прагне пристосуватись до нової ситуації. Якщо людині вдається досягти рівноваги в стресовій ситуації і пристосуватися до інших обставин, стрес немає ніяких наслідків. Коли цього досягти не вдається, це призводить до дезадаптації, при якій і виникають різні психологічні і фізіологічні відхилення.

Часте повторення стресів призводить до зниження захисних сил організму, що нерідко стає причиною психосоматичних захворювань.

Інколи виникає пасивна реакція на стрес, це зумовлює психологічний стан безпорадності, безнадії, депресії. Важливо, щоб ця реакція не була тривалою.

Третім видом захисної реакції від стресу є активне включення волі людини. В цьому випадку людина ставить перед собою адекватні життєво важливі цілі, включає відповідні засоби їх досягнення, детально планує свої кроки на шляху досягнення мети. Якщо зміна ситуації за рахунок цих резервів не досягається, є можливість змінити сферу своєї діяльності, знайти щось корисне, що сприятиме досягненню душевної рівноваги.

Причини появи та шляхи подолання стресу

До таких видів діяльності належать заняття улюбленою справою (музикою, спортом, працею в садку, колекціонуванням, рибною ловлею тощо).

Ще одним шляхом подолання стресу є активна релаксація, медитації. Ці заняття підвищують природні можливості людського організму, посилюють адаптаційний потенціал.

Причиною стресів стають тип особистості, клімат в колективі чи в сім’ї, стиль керівництва адміністрації навчального закладу, незадоволення від діяльності, якою займається людина, стан здоров’я членів сім’ї, смерті близьких, розлучення, звільнення з роботи, грошові проблеми, стосунки між членами сім’ї, сексуальні проблеми тощо.

Кожний з цих чинників має свою вагу, яка дозволяє виміряти ступінь чи рівень стресу, який переживає конкретна людина.

Одним із найважливіших чинників є тип особистості, який детермінує реакцію на стрес.

До чинників, які породжують стрес, відносять клімат на роботі й вдома. В умовах співробітництва, взаєморозуміння, взаємодопомоги поява стресу малоймовірна. Навпаки конфлікти, низька мотивація праці й спілкування знижує стабільність, породжує тривогу, депресію, страх та інші прояви стресу. Ознаками стресу стає порушення дихання, зміна кров’яного тиску, пітливість, занадто часте звертання до календаря чи годинника. Тривалий стрес зумовлює появу розчарувань, роздратованості, головного болю та інших психологічних розладів, проблем з травленням.

Крім того, коли людина починає пити, вживати наркотики, їсти, спати більше , ніж звичайно, це завжди свідчіть про виникнення стресу.

Разом з тим такі люди можуть втрачати інтерес до своєї роботи, що завжди свідчіть про стресовий стан. Якщо стрес стабільний, виникає хронологічний стан згасання, який виступає проявом зниження інтересу й мотивації до подолання стресу. Часто, коли чинники стресу зникають, відновлюється і нормальний стан. Коли ж інтерес і мотивація не відновлюються довгий час, можна казати про те, що має місце перманентне (поступове) згасання.

Стрес і згасання можна легше подолати за умови контрою цього стану. Взяти стрес під контроль можна тоді, коли вдається ідентифікувати, що спричинює стрес в нашому житті й змінити чи зменшити його.

Можна взяти 3 етапи контролювання стресу:

на першому проводиться ідентифікація стресу; на другому виявляться його прояви і наслідки; на третьому здійснюється робота з ігнорування і усунення стресу.

Існують спеціальні техніки, які дозволяють зробити кроки по виходу з стресу успішними і ефективними.

До них належать фізичні вправи і спеціальні заняття, що до них прирівнюються. Наприклад, серед цих занять суттєве місце займає аеробіка, терапія з допомогою танцю, швидка ходьба, плавання, гра в теніс, бадмінтон, баскетбол тощо.

Дієта є важливим засобом запобігання стресам. При цьому пропонується вилучити сіль цукор, продукти в яких міститься кофеїн (кава, чай, кока-кола тощо), алкоголь, наркотики. Пропонується їсти більше фруктів і овочів. Для самоконтролю можна робити записи в щоденнику, куди пропонується записувати те, що було з’їдено і випито за тиждень. При необхідності корекції змінюється меню на кожний день.

Як уже зазначалося, до резервів зняття стресу належить і релаксація. Поряд зі спеціальними вправами, пропонується ефективніше використовувати сон, хобі, які дозволяють релаксуватися, а також якомога більше радіти і сміятися. Тут успішно використовується музика, читання, перегляд телевізійних передач, кінофільмів. Проводяться спеціальні дихальні вправи.

Серед засобів, які дозволяють успішно долати наслідки стресу, розглядається використання позитивного мислення. Цей шлях допомоги від стресів полягає в розвитку оптимістичного погляду на життя і різні події. При цьому необхідно бути реалістичним, терплячим, відвертим.

Важливе значення має існування групи, яка може підтримувати у важкі хвилини. Цю групу можуть складати друзі, сім’я, але при цьому не можна використовувати стрес для того, щоб звернути на себе увагу інших.

Причин появи стресових ситуацій є вплив сприймання на особливості поведінки людини. Воно розглядається як особистісна інтерпретація людиною реальності. В ході сприймання йде переборка (вибір, організація, інтерпритація) зовнішніх стимулів через особистісний смисл. Наше сприймання залежить від спадкових і середовищ них факторів, особливо від нашої особистості, інтелекту, потреб, „Я”-концепції, установок і цінностей. Люди мають справу з одними і тими самими речами, та сприймають їх по різному. Наприклад, одного й того самого учня різні вчителі сприймають по-різному: для одного педагога він добрий, а для іншого поганий. Хто з них має рацію, а хто помиляється. Кожна людина має тенденцію вважати, що її сприймання правильне а іншого – ні.

Пристрасть сприймання часто пов’язана з дією стереотипів, референтні критерії, очікування, проекція тощо.

Стереотипи часто трапляються в діяльності педагогів. Вони виявляються в стійких оцінках, поглядах на дітей які не змінюються навіть при змінах в реальності. В цілому стереотип виступає процесом генералізації поведінки всіх членів групи. Вони стосуються расових, релігійних, культурних національних тощо. Стереотип допомагає швидше організувати свою поведінку. Разом з тим більша ефективність досягається при індивідуальному підході до кожної людини. Створення еталонів належить до тенденцій дивитись на речі крізь вузький фокус, який емоційно керує нами. Дуже часто це спостерігається в стосунках між батьками і дітьми, вчителями і учнями.

Для того щоб знизити дію цього фактора, важливо співпрацювати обом сторонам.

Очікування також впливають на процес сприймання. Це особливо виявляється в стосунках людей, які добре знають один одного. Досить часто вони не слухають один одного, вони просто чують те, що хочуть почути. Треба слухати реальність, а не підганяти її під свої очікування.

Часто люди прагнуть бачити і чути те, що хочуть. Наприклад, людина, яка тримає в руках книжку і читає її, може не звертати уваги на те, що відбувається навкруги, коли інші в цей час розмовляють, працює радіо. Це відбувається через те, що вона концентрує свою увагу на читанні книги.

Іноді люди селективно ставляться до інформації і чують те, що хочуть почути, ігноруючи те, що їх не цікавить. Наприклад, вчитель в школі звертається до вихованця, а він ігнорує це спілкування і включається тільки тоді, коли від дорослого йде якась цікава інформація. Тому потрібно вислуховувати повне повідомлення, а не відбирати те, що подобається.

У деяких випадках для того, щоб уникнути психологічного незадоволення, люди використовують захисний механізм, який називається проекцією. При цьому робиться перенос своїх тенденцій на інших людей. Це досить сильний захисний механізм, але він не ефективний для людських взаємин.

Отже, потреби людини і її сприймання багато в чому детермінують поведінку людини. Так, школярі, які сприймають добру оцінку як цінність, будуть завдяки цьому стимулу навчатись краще ніж ті, які ігнорують цей чинник. Багато чого залежить від того, як ми сприймаємо емоції іншої людини. Якщо наш стереотип має негативний характер, ми ігноруємо її інтереси і не будимо підтримувати дружню бесіду, і навпаки. Коли ми дивимось лише через установки власного сенсу, то між нами та іншими людьми будуть виникати конфлікти. Якщо людина чує і бачить лише те, що бажає, це теж може відвернути від неї інших. Відбір певних аспектів у поведінці людини може зумовити її агресію проти нас. Оточуючим не подобається і те, коли хтось робить проекцію власних недоліків на них. Люди, які постійно відрізняються своїм сприйманням від оточуючих, нерідко ними ігноруються, викликають бажання їх уникнути.

Важливо, щоб між людьми існувала відповідність в сприйманні подій й один одного.

* Стресові ситуації можуть спричиняти не лише негативні події, а й позитивні.

Стрес не можна вважати тальки негативним фактором в житті людини. Відомо, що одна і та сама ситуація може бути для однієї людини стресовою, а для іншої – нормальною, навіть одна і та сама людина по-різному буде реагувати на одну і ту саму ситуацію залежно від свого стану.

Розглянемо деякі ознаки виснаження від стресу. Емоційний стрес може бути вираженим фізично, емоційно, духовно і соціально. Для діагностики стресогенної сфери слід перевірити прояв самопочуття, емоційному та інтелектуальному ріні, поведінці, ряду симптомів. Наведемо їх перелік.

ФІЗИЧНІ:

• порушення апетиту

• головний біль

• напруження

• втома

• безсоння

• зміна маси тіла

• простуда

• м’язові болі

• проблеми з травленням

• серцебиття

• запаморочення

• скреготання зубами

• висипи та інші кожні прояви

• постукування пальцями

• постукування ногою

• збільшення вживання алкоголю, ліків, тютюну.

ЕМОЦІЙНІ:

• хвилювання

• фрустрація

• хандра

• немотивовані зміни настрою

• нічні кошмари

• приступи плачу

• роздратованість

• запущеність

• депресія

• нервовість

• тривожність

• малодушність

• безрадісний настрій.

ДУХОВНІ:

• пустота

• втрачення значення

• сумнів

• злопам’ятність

• мучеництво

• пошуки магічного

• втрачений напрямку

• необхідність стверджувати себе

• цинізм

• апатія.

РОЗУМОВІ:

• забудькуватість

• погана кмітливість

• слабка концентрація

• низька продуктивність

• негативне ставлення

• зніяковіння

• в’ялість, інертність, апатія

• зметення думок

• відсутність нових ідей

• нудьга

• негативна розмова з собою.

СОЦІАЛЬНІ:

• ізоляція

• невитриманість

• обурювання

• самотність

• лайка

• нав’язливість

• сексуальні відхилення

• причіпки

• недовіра

• рідкі контакти з друзями

• відсутність інтимності

• використання людей.

Самодопомога при стресі

ДЕСЯТЬ КРОКІВ ДЛЯ ЗМЕНШЕННЯ СТРЕСУ

Для того, щоб зменшити стрес, треба зробити ряд позитивних кроків.

1. Насамперед визначити, яку з ознак виснаження від стресу зазнає людина.

2. З’ясувати, що найбільше з цього турбує: яке джерело цього стресу. Бажано написати 3 – 5 різних причин, з яких виділити найсуттєвішу.

3. Потрібно звернутися до свого минулого досвіду і згадати, за допомогою яких стратегій вдавалося долати стрес до цього моменту. Визначити, які з них допомагали хоча б інколи, яким був ключ до успіху. Разом з ти з’ясувати для самого себе, чому деякі стратегії були невдалими. На підставі такого аналізу необхідно виробити якісь нові стратегії з урахуванням минулих невдач.

4. Оцінити своє ставлення до такої ситуації і можливість подолання цього стресу (великі надії, оптимізм, слабка надія, сумнів, безнадія). З’ясувати свою мотивацію на вирішення цієї проблеми тобто слід відповісти самому собі на запитання: глибока мотивація? бажання спробувати? часткова мотивація?

5. Ідентифікувати свої сили і ресурси, тобто визначити, які спеціальні якості, здібності й вміння ви можете використати для вирішення цієї проблеми. Треба з’ясувати, хто ще має спеціальні навики, щоб допомогти вам хто може забезпечити вас емоційною і практичною допомогою в міру того, як ви будете наближатися до вирішення проблеми, про що конкретно ви зможете попросити їх.

6. Необхідно уточнити власні цілі, тобто відповісти на запитання: що ви хочете, щоб відбулося. Як ви хотіли себе почувати?

7. Сформувати можливі плани дій, які відповідають тим цілям, які ви намітили в попередньому пункті, їх має бути не менше п’яти.

Треба також з’ясувати, які спеціальні кроки ви маєте зробити для досягнення своїх цілей. Пропонується називати як реальні, так і ті, в які ви не дуже вирите. Це робиться для того, щоб мати перед собою перелік своїх можливостей.

8. Після цього дати оцінку своїм виборам. Запитайте себе, чи несуть ваші плани реальні зміни, наскільки вони довготривалі, чи враховують вони вас як особистість, чи є в цих планах хоча б один прихований недолік, чи маєте ви бажання ризикнути, знаючи про це.

9. Візьміть на себе відповідальність за реалізацію свого плану. Для цього з’ясуйте точно: що ви маєте робити, коли ви почнете діяти, скільки часу це у вас відбере, які завдання вирішите на цьому шляху і як зможете виміряти свої

досягнення.

10. Такий план потрібно зробити також креативним. Креативність пожвавлює його виконання і підвищує надію на успіх. (Суттєвим моментом є само винагорода за все або за частину виконаного завдання).